Головна сторінка

Меню:
Леопольд ященко


«Ой, зозулько, сива пташко...» - - Україна Молода леопольд ященко

Уляна Кот — явище в нашій культурі унікальне. Не лише тому, що у свої 70 вона тримає в пам'яті більше тисячі народних пісень, знає до дрібниць, що колись готували до весілля чи як відбувалися обжинки. І не лише тому, що ткані її руками рушники та тоненькі серпанки нині зберігаються в приватних колекціях і музеях по всьому світу — у селі Круповому Дубровицького району на Рівненщині, звідки родом Уляна Петрівна, в кожній другій хаті й досі стоять кросна (подейкують, що свого часу поліські серпанки замовляли в Круповому навіть для царського двору).
Унікальність Уляни Кот полягає в тому, що вона й досі лишається органічною складовою безмежного колись архіпелагу автентичної культури, який невідворотно зникає під хвилями глобалізації.

Жодна фольклорна експедиція не оминала Уляни Петрівни

Уляна Кот і досі живе у своїй хаті на краю села. Затишна оселя з грубкою, де взимку «Бог живе», наче увібрала в себе запах лісу та особливий поліський дух. Біля причілка — дві ляльки, змайстровані з полотна, на покуті — ткані рушники, на стінах — фотографії самої господині, ще молодої, та її дітей, онуків. У іншій кімнаті в куточку примостилися кросна (так на Поліссі називають ткацький верстат) — ото потеплішає, то переберуться вони на почесне місце у велику кімнату, щоб дати життя новому рушнику чи серветці. Великих виробів Уляна Петрівна тепер майже не тче — гарна мичка льону, із якої можна напрясти ниток, — тепер велика рідкість, та й магазинних ниток, які йдуть на рушники, не настачишся. «А були б нитки та здоров'я — не відходила б від кросен. Ото тчу — як пісню співаю, так я люблю цю справу», — каже майстриня, показуючи свої роботи.

В 1968 р. його звільнили з роботи за правозахисну діяльність, зокрема, за підписання колективного листа до ЦК КПРС та радянського уряду про гласність судочинства.

Дорогих гостей Уляна Петрівна зустрічає на порозі з незмінним хлібом-сіллю, спеченим у тій же печі. Були часи, коли жодна фольклорна експедиція не оминала Уляни Петрівни. Гостювали тут і світлої пам'яті Василь Скуратівський, і Леопольд Ященко та Лідія Орел, і фольклористи з Москви, Санкт-Петербурга (тоді ще — Ленінграда), Канади.

Леопольд Ященко народився 2 червня 1928 року в Києві. Він навчався в Київському музичному училищі (клас П. Муравського) на історико-теоретичному відділі.

Ще два роки тому сюди приїжджала телевізійна знімальна група і два дні знімала сюжет про побут, звичаї поліщуків, взявши за приклад життя майстрині. А останнім часом і журналісти, і фольклористи все рідше навідуються до цієї оселі — їздити до столиці в Уляни Петрівни не вистачає сили, а за відсутності «інформаційного приводу» стирається згадка і про саму людину. Та й чого гріха таїти — фольклором та народними звичаями ми нині цікавимося набагато менше, ніж двадцять років тому.
В 1969 році Леопольд Ященко організував етнографічний хор "Гомін", який відроджував у Києві народні свята та звичаї. Хор був ліквідований у 1971 році як "націоналістичний", а керівника було виключено зі Спілки композиторів.

Наче соромимося чогось?

А за кілька кроків від дерев'яних воріт починається ліс — найперший друг і годувальник для поліщука. Раніше Уляна Петрівна теж ходила і по гриби, і по ягоди, але останнім часом стали підводити ноги. Діти ж розлетілися по світу: один син — у райцентрі, другий — у Білорусі, третього занесло аж у Іспанію (потрібна була термінова операція для доньки, поїхав на заробітки та там iз родиною й облаштувався), а дочка вийшла заміж у Підмосков'я. Останні кілька років Уляна Петрівна їздить зимувати туди. «Наче у вирій, — усміхається вона, ховаючи сум в глибині світло-сірих очей. — А що робити? На паливо в нашому селi дають тих 290 гривень, а щоб обтопитися зиму, треба не менше тисячі. А на ту ж пенсію в 460 гривень іще й прожити треба».

Колись вона цього лісу боялася.

Особливо в буремні воєнні й повоєнні роки, коли в лісі ховалися упівці та ковпаківці, а в селі хазяйнували енкаведисти.
Твори ( з музичних видань і програм фестивалів цього сайту )

«Ми жили між двох вогнів у постійному страху. Ми щодня молили Бога, щоб ніхто з лісу не прийшов. Бо прийдуть партизани — все заберуть, і прийдуть «лісовики» — їм теж дай. А вночі постукають — i ти вже трясешся. Бо не даси — можуть вбити, а даси — вдень прийде НКВС і тебе забере», — згадує майстриня. Але одного разу таки не вимолили: до батька, призначеного головою сільради (був грамотним, от і поставили на «руководящую должность»), вночі постукали «хлопці з лісу» і наказали зібрати хліба для вояків. Батько разом із секретарем сільради пішов у ніч, а діти і жінка лишилися в заручниках. Назбирав тоді збіжжя, ще й допоміг прилаштувати все на підводу. А на другий день хтось доніс, що голова допомагає бандитам, і батька забрали. Ішов 1947 рік. Лише через два роки мати на численні запити отримала звістку, що чоловік помер.

Саме від мами, Оксани Федорівни, мала Уляна і перейняла більшість пісень.

Та, сидячи за кроснами, наче передчуваючи вдовину долю, заводила сумної, а мала, сидячи в куточку, переймала мелодію. Пам'ять мала гарну: варто було раз почути пісню, як уже знала і мелодію, і слова. Певно, це було саме те, що називається талант від Бога, бо в селі співали всі, але лише коли заводила Уляна, все навколо стихало, слухаючи її. Та й зараз, через стільки років, коли чуєш високий і чистий голос Уляни Кот, серце починає битися по-особливому: наче відкривається йому якась істина, яку так добре знали наші предки і яку ми десь розгубили.
Л. Ященко - член Національної спілки композиторів України (був поновлений у 1989 р.). Він є автором численних обробок українських народних пісень (патріотичного змісту, козацьких, повстанських, стрілецьких). Ященко-науковець опублікував монографію "Українське народне багатоголосся" (1962), "Державна капела бандуристів", "Г. Г. Верьовка", а також багато інших (понад 200).

«Американці підходили до наших рушників, брали в руки й... прикладали до щоки»

Взагалі в житті Уляни Кот багато що залежало від щасливого випадку — хоча мудрі люди кажуть, що в житті випадковостей не буває. Перше визнання прийшло до неї несподівано десь у середині 70-х. Вона якраз поверталася з колгоспного поля, де працювала ланковою, коли їй сказали, що з Києва приїхала фольклорна експедиція і буде записувати народні пісні.

В 1945-54 роках Л. Ященко був студентом Київської консерваторії (клас П. Козицького), з 1954 по 1957 рік навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР , а потім до 1968 року працював тут науковим співробітником.

До клубу, де зібралося чи не все село, її завели майже силоміць. Місця вже були зайняті, тож Уляна примостилася біля грубки. Так і прослухала всі виступи односельців. Усі вже збиралися розходитися, коли раптом хтось примітив її і виказав. Попросили заспівати. На сцену вона тоді так і не вийшла — заспівала з місця, від грубки. Та так заспівала, що поважні гості з Києва подих затамували. А тоді попросили заспівати ще, і ще, і ще...

Їй пророкували участь у хорі Верьовки.

Але їхати до Києва було боязко, все ж таки їй було вже за тридцять, була родина, діти. Та й на місці вирішили, що нема чого таланти спроваджувати до столиці, треба вміти їх берегти. І тоді в селі створили свій фольклорно-етнографічний колектив «Берегиня», солісткою якого стала Уляна Кот. З ним у 1984 році Уляна Петрівна перемогла на першому телетурнірі «Сонячні кларнети», потім були перемоги в радіоконкурсі «Золоті ключі», багатьох республіканських та обласних оглядах народної творчості. Є в її скарбничці й золота медаль ВДНГ в Москві, де вона презентувала і серпанки, й голос рідної землі. А в 1985 році фірма «Мелодія» випустила диск-гігант «Співає Уляна Кот».

Не лишилися без уваги і витвори її рук.

Поліську майстриню запросили до Рівненського комбінату народних промислів, почалися авторські виставки. У 1981 році Уляні Кот було присвоєно звання «Заслужений майстер народної творчості УРСР». Її поліські серпанки об'їздили увесь світ, і нині ткані рушники та сорочки від Уляни Кот зберігаються в музеях та приватних колекціях Києва, Львова, Казахстану, Росiї, Білорусі, Чехії, Словаччини, Польщі, Канади, США. І досить довгий час, коли в Музеї народної архітектури і побуту в Пирогові влаштовували Дні ткацтва, багато хто спеціально розшукував «майстриню з Полісся, що так гарно співає».

Була Уляна Кот і в Америці — у 1988 році на запрошення Смітсонівського інституту вона зі своїми серпанками та піснями представляла Україну на фольклорному фестивалі національних меншин Америки.

Ставлення американців до нашої культури її вразило: «Люди підходили до рушників, розкладених на столах, оглядали розвішений на манекенах одяг, довго придивлялися, брали в руки, а потім прикладали до щоки, — згадує майстриня. — Вони мене про щось питали, а я їх не розуміла. Стою, дивлюся на них і примовляю: «Ой, люди добрі, якби ж я знала, що ви мене питаєте, то я б вам із великою радістю все пояснила б!» І тут за спиною чую чийсь голос: «Добрий день, українко!». А я і повернутися боюся від тієї несподіванки, тільки підняла очі до неба, та й кажу собі: «А то звідки взялася рідна мова?» Повертаюся — підходить до мене якийсь сивий чоловік і каже: «Не бійся, Уляночко, ми тут. Нас тут багато, українців. Сьогодні робочий день, то буде небагато, а на вихідні нас тут будуть тисячі». Обнялися ми, поцілувалися, він переклав мої слова, пояснив тим, хто мене щось питав, а тоді ми розговорилися. Він розказав, що побачив оголошення про те, що приїжджає співачка з України, і вирішив прийти на свято. Просився в перекладачі, але йому сказали, що «нєт надобностi». Але всі ці дні українці були біля мене. І це так зігрівало душу, що вам і не передати».

З Америки Уляна Кот привезла найтепліші спогади та фотографії, а там залишила чимало записів, зроблених у редакції «Української хвилі» на радіо «Свобода».

Є вони і в фондах українського радіо — серед них і пісня «Лебедонька», яка свого часу дуже вразила Ніну Матвієнко. І час від часу, хоча й дуже рідко, цю пiсню іще можна почути.

Буковинський фольклорист Кузьма Смаль записав більше тисячі поліських пісень

Одним з останніх дорогих гостей, хто завітав до оселі Уляни Кот, став відомий фольклорист із Буковини Кузьма Антонович Смаль, який більш як тридцять років збирає по Україні перлини народної душі. Два роки тому йому на очі випадково (знову — випадок?) потрапила газетна вирізка з матеріалом «Життя — як виспівана пісня», де його особливо зачепили слова: «В розмові Уляна Петрівна раз по раз переходить на пісню. Дещо я записала на свій репортерський диктофон. «Пишіть усе, — радить майстриня, — черпайте з мене, поки є час. Шкода буде забирати це з собою».

За кілька днів Смаль розшукав телефон Уляни Петрівни і подзвонив їй. А тоді два роки щомісяця приїздив до Крупового, відвозячи кожного разу після чергової безсонної ночі до 200 уже напівзабутих поліських пісень. За ці два роки було записано на магнітну плівку тисяча і 50 пісень, які були дбайливо розшифровані та перекладені на ноти. Що цікаво — Смаль розшифровував записи винятково за фонетичним принципом, тому в текстах збережені всі особливості неповторної поліської вимови. «Було важко, але я отримував колосальне задоволення від спілкування з цією унікальною жінкою. Її з повним правом можна поставити поряд із легендарними Явдохою Зуїхою та Настею Присяжнюк», — ділився враженнями Кузьма Антонович після знайомства з Уляною Кот.

На початку року світ побачила книжка «Ой, зозулько, сива пташко», куди увійшло 150 пісень із усієї величезної колекції Кузьми Смаля.

Цій книжці пощастило — у 2005 році Дубровиця відзначала 1000-ліття, тож Дубровицька райдержадміністрація спромоглася на такий чудовий подарунок до свята. Але це — лише десята частина всіх пісенних скарбів. Уже готова до друку друга книга з серії, куди увійшли старовинні поліські балади, але їй доводиться чекати, коли з'явиться щедрий меценат чи просто небайдужа до народної пісні людина — пенсії Кузьми Антоновича вистачає лише на самодіяльні фольклорні експедиції, без яких він просто не уявляє свого життя. А загалом у його фонотеці — більше 7 тисяч записів, які теж чекають, що ними хтось зацікавиться — магнітофонна плівка не витримує випробування десятиліттями і починає сипатися.

Ми сиділи з Кузьмою Антоновичем в Києві на лавочці у скверику, біля пам'ятника Паніковському.

Молодь зацікавлено розглядала бронзову фігуру, намагалася підсунути під ногу «великого сліпого» дзеркальце, щоб побачити намальовану на підошві дулю, а потім задоволено фотографувалася, обiймаючи книжкового героя. А я дивилася на одяг і взуття Кузьми Антоновича, куплені щонайменше років тридцять тому, і на його очі, що світилися якимось особливим вогнем одержимості і закоханості у свою справу. Такий же вогник я бачила в очах Уляни Петрівни, коли вона співала чи розповідала про свою молодість. Такий вогник, якщо уважно придивитися, можна побачити в глибині очей багатьох людей старшого покоління, які знають ціну життя і не розмінюються на дрібниці.

А навколо шуміло велике місто.

Хтось обкатував нову іномарку останньої моделі, хтось у престижому бутіку робив «шопінг», хтось у модному суші-барі скаржився на нестерпну важкість буття. Своїх клієнтів чекали і блакитні екрани, що замінили нам і пісню, і спілкування, і життєву мудрість. От тільки все рідше на цих екранах можна побачити таких людей, як Уляна Петрівна чи Кузьма Антонович.

Друкована версія
    Для підготовки матеріалу були використані наступні веб-сторінки:
  • 1. www.umoloda.kiev.ua/number/790/171/28739
  • 9.1%
  • 2. mubis.com.ua/index.php/component/persons/person/376
  • 5.3%
© 2018