Головна сторінка

Меню:
Яхненків


Легендарна фірма Яхненків–Симиренків

У першій половині ХІХ ст. почався розвиток цукроваріння в Україні. Піонерами цієї справи були брати Степан, Кіндрат, Терентій Яхненки та Федір Симиренко, який одружився на їхній сестрі Анастасії.

Федір був родом із Городища, перебував кріпаком князя Воронцова.
Симиренко Федір Степанович (1791 - 1867) - один із перших цукрозаводчиків в Україні. Народився на Платоновому хуторі поблизу Млієва Черкаського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область). Був кріпаком князя Михайла Воронцова. Викупився з кріпацтва.

Сім’я змогла заробити достатньо грошей, щоб викупити його з неволі. Яхненки походили зі Сміли, їхній батько Михайло шив чоботи, торгував кожухами. Щоб викупити з кріпацтва себе, дружину трьох синів та двох доньок - витратив усі заощадження, спродав геть усе майно і навіть жінчине намисто.
Яхненки — родина українських промисловців-цукрозаводчиків, походила із заможних селян-кріпаків м. Сміли на Черкащині. Викупившись із кріпацтва, вони розбагатіли з гуртової торгівлі промисловими виробами, худобою та хлібом. У 1820—1830-х pp. брати Терентій, Кіндрат і Степан Яхненки разом з ф. Симиренком, чоловіком їхньої сестри Анастасії, торгували борошном, збіжжям, шкірами, орендували млини в Умані та Смілі. Близько 1815—1820 pp. вони разом з Ф. Симиренком заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Під час голоду 1830 року протягом тривалого часу годували кілька тисяч бідних селян. З початку 1840-х pp. брати стали торгувати цукром. У 1843 році спільно з Ф. Симиренком збудували в с. Ташлику перший у Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод. Згодом фірма поширила свою діяльність на машинобудівні заводи, спричинилася до зростання пароплавства на Дніпрі. Керували фірмою Кіндрат Яхненко та Федір Симиренко. У 1861 р. фірма мала близько 4 млн. крб. майна, володіла рафінадним заводом у Городищі (Київська губернія), цукроварнями в Руській Поляні й Ташлику, млинами, двома пароплавами та будинками в Києві, Харкові, Одесі, Ростові.

Брати Яхненки і Симиренко за позичені гроші взяли в оренду два млини у Смілі, вдало торгували борошном, зерном та полотном. Федір Симиренко і Степан Яхненко, як грамотні люди, вели діловодство і бухгалтерію.

Авторитет фірми зростав із року в рік. Колишнім кріпакам, а згодом — купцям першої гільдії Терентію, Кіндрату й Степану Яхненкам і Федору Симиренку, котрі завдячуючи власним здібностям і підприємницькому хисту стали одними з найбагатших людей півдня України у складі тодішньої Російської імперії, в 1832 р. імператорським указом було присвоєно звання потомствених купців 1-ї гільдії, а згодом — і почесних громадян м. Одеси. Крім того, за сприяння розквіту Одеси й активну участь у її самоуправлінні упродовж багатьох років поспіль їх обирали членами міської Думи та міськими головами.

А Кіндрат і Терентій Яхненки, які читати і писати не уміли, займалися практичними справами, купівлею-продажем. Поступово з’явилися успіх і прибутки, відкрили 6 магазинів в Одесі, мали склади у Миколаєві та Севастополі.
Коли до них приєднався Федір Симиренко, їхня комерційна діяльність посилилася і в 1820-х роках вони створюють комерційну фірму — Торговий дім «Брати Яхненки і Симиренко», де знайшли вдале застосування комерційний талант братів Яхненків та підприємницькі й організаторські здібності Ф.Симиренка. Вже до 1830 року фірма нараховувала безліч магазинів й складів по усій Україні. Тільки в Одесі було відкрито 6 магазинів славетного Торгового дому.

Стали купцями першої гільдії. Родина була надзвичайно релігійною. Молитвою починали і закінчували роботу. В неділю не працювали, відвідували церкви і монастирі, допомагали бідним. В голодний 1830 рік упродовж кількох місяців годували близько 10 тисяч селян.
Близько 1815 - 1820 років троє Яхненків і Симиренко заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Керували фірмою Кіндрат Яхненко і Федір Симиренко. З початку 1840-х років почали торгувати цукром. У 1843 році збудували перший у Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод у селі Ташлику, у 1848 році - Городищенський цукрово-рафінадний завод поблизу Млієва. У 1846 році фірма збудувала у Млієві один з найкраще технічно оснащених на той час у Російській імперії механічних заводів, який випускав обладнання, машини для цукроварень та на якому було побудовано перші пароплави, що перевозили по Дніпру зерно - «Українець» (1850) і «Ярослав».

Всі знедолені приходили до їхніх млинів і безкоштовно отримували борошно. За таку благодійність Кіндрат Яхненко був удостоєний звання спадкового почесного громадянина. Сім’я мала прекрасні, дружні стосунки з смілянським графом Самойловим, а потім з його нащадком графом Бобринським.

За прикладом Олексія Бобринського також вирішили взятися за виробництво цукру.

Перший завод відкрили у Ташлиці, орендували в Орловці.
Підприємства фірми «Рафінадний цукор брати Яхненки і Симиренко» з початку 1840-х років диктують правила розвитку найдохіднішої на той час галузі не тільки в Україні, але й в усій Россії. Ташлицька цукроварня — перший у Російській імперії паровий рафінадний завод — стає «законодавцем мод» у цукровій промисловості: інші цукразаводчики також мусили перебудовувати свої підприємства на парові. В цей час початку розквіту фірми помирає Степан Яхненко у 1842 році.

Хотіли звести рафінадний завод у Києві, але міська дума не дозволила. Тоді князь Михайло Воронцов сам запропонував тямущій родині побудувати завод біля Городища. Пообіцяв, що на полях вирощуватимуть буряки, даватиме дрова. У 1846 році уклали письмовий договір на 36 років про оренду 260 десятин землі під облаштування цукрозаводу.
У 1820—1830-их роках Симиренко разом з Михайлом Яхненком орендував млини, торгував хлібом, худобою й шкіряним крамом та викупився з кріпацтва.

За іншими документами контракт склали 1848 року терміном на 23 роки 9 місяців. Воронцов розумів, що за такий довгий час може багато чого змінитися. Тому дав підписати папери також своєму сину, графам Браницькому, Потоцькому та іншим.
Одночасно була заснована невеличка ремонтна майстерня, яка згодом переросла в потужний машинобудівний завод, що виробляв техніку для цукроварень краю. На ньому було побудовано також два пароплави, один з яких мав назву «Україна».

Вручаючи договір Кіндрату Яхненку, сказав: ”Бог нехай допоможе вам повести справу щасливо, на користь собі і нашій дорогій вітчизні. Сподіваюся, що від мене і спадкоємців моїх ви будете мати, окрім сердечної уваги, повний захист і прихильність у вашій великій справі. Спадкоємці мої зобов’язані також правдиво ставитися до вашої справи, як я. Але якби спадкоємці мої не поважали цього контракту, то государ імператор його захистить, і ви зможете у крайньому випадку звернутися до його імператорської величності”.
У роки аграрної кризи наприкінці 1830-х — напочатку 1840-х років фірма ТД «Брати Яхненки і Симиренко» почала торгувати цукром. Капітал фирми швидко досяг мильйона рублів, і Платон (старший син Анастасії і Федора Симиренків), що допомагав у справах фірми, переконав батька і дядьків будувати власний цукровий завод, котрий і був побудований у 1839 році у Ташлику (Черкащина). У 1845 році орендуються і запускаються цукроварні у селах Олександрівка і Орловка, будується завод у селі Руська Поляна. Новий завод поблизу Млієва було зведено за останнім словом техніки. У його будівництві і роботі брали участь французькі фахівці (яким, щоправда, довелося платити в 2-3 рази дорожче, ніж іншим робітникам), машини були закуплені за кордоном. За технічними параметрами Мліївського заводу не було рівних не тільки в Російській імперії, але й у всій Європі. Це підприємство довгий час було зразком для всіх конкурентів. Постійна залежність від закордонної техніки спонукала підприємців до будівництва власного машинобудівного заводу. Підштовхнула їх до цього аварія великого колеса пресової машини, відремонтувати яке можна було лише за кордоном.

Під будівництво обрали пустуючу ділянку нижче Городища над річкою Вільшанкою, неподалік Млієва.

При заводі у Городищі були упорядковані згідно з санітарними нормами казарми, парові лазні, лікарня з аптекою, церква, бібліотека, училище на 150 учнів з сімома викладачами (більшість мала університетську освіту), у якому викладання велося за програмою технічних училищ.

Спочатку побудували цегельню. А вже потім з власного матеріалу звели 7-поверховий цукрозавод - найбільший в Європі. Відкрили його у 1848 році. Все обладнання придбали у Франції та Англії. Будівлі й машини коштували понад 400 тис руб.
У спілці з братами Яхненками (синами Михайла) Симиренко заснував фірму «Брати Яхненки і Симиренко», яка 1834 року спорудила перший в Україні і взагалі в Російській імперії механічний (паровий) пісково-рафінадний завод у селі Ташлику, у 1848 році — Городищенський пісково-рафінадний завод біля села Млієва, а в 1846 році машинобудівний завод у Млієві, який випускав головним чином обладнання й машини для цукроварень та на якому збудовано перші пароплави для Дніпра.

Хоч зараз про фірму згадують як про Мліївську, але тоді в усіх документах і на етикетках готової продукції підприємство значилося, як ”Городищенський завод братів Яхненко і Симиренко”. Довкола ще існувало кріпацтво, але на заводі використовували тільки вільнонайману працю. Підприємство працювало дуже успішно, виготовляли високоякісний цукор, який здобував золоті медалі на міжнародних промислових виставках.

Глава роду Михайло, розбагатівши завдяки торгівлі, викупив з кріпосної неволі себе і свою родину. Після цього Яхненки займались гуртовою торгівлею, промисловими виробами, худобою, хлібом.

Власні склади і торгові будинки мали у Києві, Кременчуці, Єлисаветграді, Харкові, Одесі, Москві, Нижньому Новгороді. У кожній крамниці на чільному місці красувалися конусоподібні голови їхнього цукру. Валової виручки завод отримував 3,4 млн. на рік, а чистого прибутку до 300 тис руб. сріблом.

Після того, як зіпсувався маховик і завод мусив простоювати доки привезуть запчастини з закордону, звели власний машинобудівний завод - перший в Україні. Виготовляли обладнання для себе та інших цукрозаводів. Як повідомляв головний рахівник машбуду Потап Васильович Лось, завод відразу почав давати прибутки - 25 тисяч, а інколи і 50 тисяч на рік. Тут побудували перші на Дніпрі повністю металеві пароплави “Українець” та “Святослав”. Від діяльності фірми мали достаток дуже багато людей.

У 1859 городищенський цукрозавод братів Яхненків і Федора Симиренка відвідав Тарас Шевченко, який був приємно вражений порядками, турботою про людей-цукроварів на підприємствах фірми.

Тільки безпосередньо при заводі працювало до 4 тис осіб.

Довкола цукрового та механічного заводів, як на дріжджах виросло містечко, сплановане за французьким зразком. Тут розвивалися не тільки економіка і наука, а й культура, освіта, медицина. У центрі красувалася велика будівля з вивіскою “Головна контора”, де працювали 40 чоловік. Також тут приймали від населення гроші під відсотки, оскільки банків і бірж ще не було навіть у Києві. Для службовців і робітників побудували до 150 будинків - всі з окремою садибою, городом, садом.

Народився в кінці 18 століття на Платоновому хуторі поблизу міста Городища в козацькій родині, але згодом потрапив до кріпацтва.

Кожен ряд будинків складав особливий квартал: “Семенівка”, “Платонівка” і т.д. Працювали крамниці, де предмети повсякденного побуту та розкоші відпускалися без торгівельних накруток - аби тільки люди мали усе необхідне. З 1852 року діяла безкоштовна лікарня на понад 100 ліжок, малася багата аптека. В містечку був свій театр, бібліотека, паровий млин, лазня.
У 1820-х і 1830-х роках сини Михайла — Кіндрат, Терентій та Степан разом з Федором Симиренком, чоловіком їхньої сестри Анастасії, будують та орендують млини у Смілі та Умані, а на початку 1840-х років створили фірму «Брати Яхненки і Симиренко», керівниками якої стали Кіндрат Михайлович Яхненко та Федір Симиренко. Фірма збудувала 1843 року у селі Ташлику першу в Україні парову цукроварню. У 1842 Яхненки стають торговцями першої гільдії по місту Одесі, а у 1856 вся родина була удостоєна звання почесних громадян «за капіталом».

Скрізь було газове освітлення, чим могли похвалитися лише два-три міста імперії. Коли імператор Микола І приїздив до Києва, генерал-губернатор Дмитро Бібіков познайомив його з Кіндратом Яхненком, і цар залишився задоволений зустріччю.
Кіндрат Яхненко в 1859 році під час перебування Т. Шевченка у Млієві познайомився з поетом. У зв'язку з кризою цукрової промисловості та нестачею кредитів у пореформений період фірма «Брати Яхненки і Симиренко» занепала, а в 1880-х pp. припинила своє існування.

З благословення ієрархів церкви Платон Симиренко весь час будував нові заводи, будинки для працівників.

Багатьом не вірилося, що звичайні люди, лише завдяки своїй невтомній праці та підприємливості, стали такими заможними. Тому у Городищі на ярмарках переповідали легенду, що колись Кіндрат Яхненко зустрівся з старим дідом, який поділився таємницею, що в одному з городищенських ставків на дні лежить човен, наповнений золотом і покинутий гайдамаками.

Народився у м.Сміла (сучасна Черкаська область). Син кріпака Михайла Яхненка, котрий спромігся викупити себе і свою сім'ю на волю. Разом із братами Терентієм та Кіндратом успішно вів торгівлю борошном, орендуючи млини в Умані та Смілі.

Буцім тоді Яхненко взяв ставок в оренду, спустив воду і знайшов скарб, який дозволив так розвернутися.

Для дітей службовців і робітників заводу з 1857 року діяло приходське училище. Це було єдине двокласне (тобто 7-річне) училище на весь Черкаський повіт. Директором був Гелембіовський. Навчалося 150 учнів. Працювало 7 викладачі - майже всі з вищою освітою, а Патлаєвський та Васильєв згодом стали професорами університетів. Навчання велося за програмою технічних училищ. Однією з причин створення цього училища було звільнення випускників від тілесної кари та рекрутської повинності, яка в той час тривала 15 років. Також утримували недільну школу для дорослих. Вірогідно, що цю ідею запропонував Тарас Шевченко.

Кіндрат Яхненко в 1859 році познайомився із Тарасом Шевченком під час перебування поета у Млієві.

Повернувшись з заслання, Тарас Григорович здійснив давню мрію - відвідав рідні місця. Наприкінці червня 1859 року поет Дніпром дістався до Вільшанки, а відтак - до Городища, на завод Яхненків і Симиренка. Тоді фірма перебувала на вершині свого розвитку. Шевченко заїхав до свого приятеля - одного з службовців фірми Олексія Хропаля. Проте, не застав його вдома і зайшов до Платона Симиренка. Невдовзі з’явився і Хропаль. За кілька хвилин Шевченко був з усіма як свій. Але ті відвідини обмежилися лише кількома годинами. Та через кілька днів, 8 липня, Шевченко вдруге побував у Городищі. Комфортно влаштувався на квартирі Хропаля, подарував йому офорт ”Приятелі”. Вечорами до них заходили службовці заводу - люди високої освіти. Поет перебував у доброму настрої, розповідав веселі анекдоти, читав свої вірші, записані дрібним почерком у невеличку книжечку, яку дістав з-за халяви чобота. Такого художнього читання нікому з присутніх не доводилося чути ніколи раніше. Особливо запали в душу рядки вірша ”На панщині пшеницю жала”. Тоді саме діяла комісія зі звільнення селян, і ”вірш уразив усіх, ніби електричним струмом”. Обідав Шевченко у Платона Симиренка. Потім йшли оглянути завод, майстерні, містечко, училище. Шевченка дуже схвилювало дбайливе ставлення до людей. Зі сльозами на очах він обійняв Яхненка, поцілував і зворушено промовив: ”Батьку! Що ти тут наробив!”

У Хропаля зеленів прекрасний сад. При заводі були свої садівничі, які вирощували плодові дерева та декоративні рослини. Обіцяли подарувати Шевченкові кращі саджанці, як тільки він матиме свою садибу. Коли зайшла мова, що в книгарнях давно немає ”Кобзаря”, поету запропонували матеріальну підтримку на видання книги.

Платон Симиренко (син Федора) передав Тарасу Шевченку 1100 карбованців на видання «Кобзаря» (1860 рік).

Згодом Платон Симиренко надав поету 1100 рублів, а Шевченко повернув борг примірниками ”Кобзаря”. Цього разу перебування Шевченка у Городищі тривало 3 дні. Потім попросив дати коней, щоб поїхати до родичів у Кирилівку і Корсунь. Перебування Тараса Шевченка в Городищі зафіксував пристав Добржинський, який мав наказ стежити за поетом.

Заводське селище називали ”гніздом вільнодумства і прогресивних ідей”. Адже тут у Симиренків, Яхненків, Хропалів отримували розраду для стомлених випробуваннями душ українські патріоти Кість Михальчук, Олександр і Федір Кістяківські, Дмитро Григорович-Барський, чільні Громадівці, народники, організатори та керівники Чигиринського повстання та багато інших славних синів і доньок нашого краю. Тоді Городище відвідав народоволець Андрій Желябов (який невдовзі вчинив теракт проти царя Олександра ІІ), історик Микола Костомаров, вчений Михайло Драгоманов. На фірмі у 1870-73 роках жив і працював автор слів державного гімну “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський. Тут він підготував до друку 7 томів ”Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край”. У передмові зазначив, що місце написання: ”Городищенський цукровий завод”. А Платон Симиренко підписував свої листи так: ”Городищенський завод - богоспасаємий”.

У 1877 році фірма Яхненків-Симиренків надала приміщення під шпиталь на 50 ліжок для поранених військовослужбовців нижчих чинів. Адже тоді Російська імперія воювала з Туреччиною, і коли військові дії відбувалися на території Болгарії, поранених в боях відправляли на видужування в Україну. Адміністрація фірми надала ресорні екіпажі для перевезення поранених із Черкас та виділила кошти для їх потреб на весь час війни. Родина Симиренків зробила значний внесок у розвиток Товариства Червоного Хреста. Анна Степанівна Симиренко була зарахована сестрою милосердя 30 серпня 1914 року. На випадок військового часу була готова працювати у Смілі в лазареті графа Бобринського.

Діяльність заводу розвивали три покоління Яхненків та Симиренків. Вони активно підтримували багатьох діячів української культури, зокрема композитора Миколу Лисенка, письменника Михайла Коцюбинського, історика Михайла Грушевського. Василь Симиренко говорив: “Кожен мусить робити те, до чого вдатний. Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю зароблять гроші, то й мушу заробляти їх для України… Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював”.

Але успішну роботу підприємства підірвали смерть засновників, несприятливі обставини, з’явилися конкуренти. В січні 1876 року луснув банк Вайнштейна, який давав кредити під майбутній урожай буряків та виробництво цукру. В результаті фірма теж опинилася в скруті через борги. Та навіть коли фірма економічно занепала, побутове життя робітників залишалося одним із кращих в Україні. Святкова й нічна робота оплачувалася вдвічі дорожче, а у вихідні дні був скорочений робочий час. Врешті відбулося генеральне засідання адміністрації, всі визнали ситуацію вкрай тяжкою. Запропонували молодому князю Семену Воронцову створити спільне акціонерне товариство, але він відмовився. Тому вирішили продати підприємство, доки воно ще перебувало на плаву.

Завод припинив існування 1887 року. У 1889 році виробничі споруди придбали поміщики Балашови. Обладнання вони перепродали у Єлисаветрад. Перебудували приміщення під казарми, які здали в оренду артилерійській бригаді. Пізніше взагалі усе розібрали на цеглу. Вона була такою міцною, що сусідні поміщики та євреї охоче купували і зводили собі будинки в містечках і селах.

Станом на 1861 рік фірма мала близько 4 мільйонів карбованців майна, володіла рафінадним заводом у Городищі, цукроварнями у селах Руська Поляна і Ташлику, млинами, двома пароплавами та будинками у Києві, Харкові, Одесі, Ростові.

Цілі колони возів їхали у напрямок Вільшани та інші сторони. На жаль, сьогодні навіть складно знайти місце, де колись вирувало життя великого і взірцевого заводського містечка.

На фото:

1. Цукрозавод Яхненків-Симиренків, фото ХІХ ст.

2. Заводоуправління Мліївської цукроварні, фото ХІХ ст.

3. Етикетка цукрової продукції.

4. Картина О.Берендея ”Т.Г.Шевченко читає свої твори в колі родини П.Ф.Симиренка”.

    Для підготовки матеріалу були використані наступні веб-сторінки:
  • 1. vchos.blog.net.ua/2011/09/07/lehendarna-firma-yahnenkiv–symyrenkiv/
  • 9.1%
  • 2. uk.m.wikipedia.org/wiki/Яхненки
  • 7.6%
  • 3. uk.m.wikipedia.org/wiki/Яхненко_Степан_Михайлович
  • 5.7%
  • 4. uk.m.wikipedia.org/wiki/Симиренко_Федір_Степанович
  • 11.5%
  • 5. museumshevchenko.org.ua/element.php?id=576
  • 9.8%
  • 6. history.vn.ua/book/new/p103.html
  • 5.1%
    Графічні матеріали
  • картинка 1: i002.radikal.ru/1109/af/01cba0856aca.jpg
  • картинка 2: i019.radikal.ru/1109/75/caacd1803e92.jpg
  • картинка 3: s61.radikal.ru/i174/1109/f1/1a19038f66c9.jpg
© 2018